Транспорт чи ноги?

Пост № 4 з серії #липеньбезпластику

Я люблю ходити пішки. Як і багато в моєму житті, ця любов — від тата. В школі навіть англійські твори на тему «улюблений вид спорту» писала про ходіння (злила вчительку).

Але тато вчив не просто ходити: він вчив спостерігати. Розглядати квіти, помічати тварин, збирати ягоди, просто милуватися. Тому швидкісне ходіння на межі з бігом — не мій вид спорту :)

Коли ти живеш у Львові, маєш можливість і ходити, і спостерігати. А ще є дивовижна можливість занурюватися у різні зелені масиви чи підніматися на якісь стрімкі схили: тут, на щастя, ще багато збереглося від давнього рельєфу, попри те, що «зайві» горби розрізали, а «зайву» річку запхали під землю.

Отож, я без особливих зусиль йду за годину до центру (ґуґл-мапа пропонує за допомогою громадського транспорту діставатися туди ж за 50 хвилин), а не так давно ходила на інший кінець міста.

В умовах самоізоляції це додатковий бонус, бо не треба пхатися в транспорт і навіть зайво вдягати маску, коли на відстані 50 метрів від тебе нікого нема.

До чого пластик? Більшість сучасного пального і пластик мають одне джерело.

Видимий мінус — черевики зношуються і штани протираються, про що, власне, були два попередні пости.

Але ж ніщо не вічне. Навіть пластик.