Штуки для кухні, яких я не купую

Таких речей може виявитися багато, тут показую лише очевидні для мене.


Для  мене трубочка — приклад винятково успішного маркетингу. Дуже часто твердять, що трубочки потрібні дітям. Оскільки я безпосередньо спостерігала двох малих дітей і процес опанування цього предмета, сміливо кажу: дітям — непотрібні. Пити з трубочки — це зовсім не те саме, що пити з материнських грудей, це складно навчитися. Дитина опановує це вміння після вміння дути. І в трубочку зазвичай дмухає, виходить непогана розвага. Власне, задля цих фізичних дослідів у мене й лежить в шухляді в кухні безліч років оці дві трубочки, що на фото зліва.

Трубочка може стати зручним предметом, коли ви доглядаєте за хворим, який не може вставати і їсти самостійно. Але лише поки хворий при свідомості. Інакше поїтимете тільки з ложечки і дуже повільно.

Трубочка може захищати зубну емаль від впливу агресивних чинників. Наприклад, грейпфрутові свіжовитиснені соки рекомендується пити через трубочку (або прополокати після нього рота). Також в санаторії для пиття мінеральної води треба такий засіб. В Трускавці, наприклад, продають такі зручні горнятка з носиками: багаторазові, зручні, естетичні. Як на мене, найкращий варіант, якщо такий предмет вам справді необхідний. До речі, поїти хворого теж зручно.

Ложечки для окремих страв — це дуже аристократичний предмет, коли це стає одноразовим — це просто ненормально. Найбільше морозиво смакує ротом.

На фото справа багаторазова скляна трубочка. Дісталася мені в розіграші. Дуже симпатична, чекає нагоди стати подарунком. А може, хтось дуже її потребує?

«Дякую, але ні!»

Такі слова мали б прозвучати, коли вам намагаються втулити щось зовсім вам непотрібне. На фото чай за 1 копійку: до кожного мого замовлення магазин додавав мені чай.

Але часто ми не відмовляємося, хоч це наше природне право. Чому? Можливо, спрацьовує магічне слово «подарунок». Можливо, не хочемо сперечатися. Ну, нехай, спробую, раптом мені підійде. Зрештою, що таке одна копійка / одна гривня / скількись ще? Ну, хай буде...

Колись, в радянський час, де діяла так звана «планова економіка», непотрібні речі запихали людям примусово, це називалося «в нагрузку». Інакше потрібний вам товар не продавався. Приходите ви в книгарню і радісно з'ясовуєте, що на полиці стоїть томик Гоголя, який ви давно шукали. А продавець вам каже, що до цього томика ви зобов'язані купити брошуру про будівництво корівників. Інакше вам не продадуть Гоголя, а отой чоловічок в черзі, у плетеній шапці і в окулярах, уже наготував потрібну суму на обидві книжки. Затримувати ж чергу — не годиться.

Зараз не ті правила. Зараз покупець визначає, купувати йому чи ні. Припустімо, ви купуєте павербанк, а вам радісно повідомляють, що в магазині акція, тож кожному покупцеві пропонуються подарункові набори: змінні мішки для порохотяга, харчова плівка і масажні мочалки для правої і лівої ноги.

— Але мені цього не треба! А порохотяг у мене взагалі з водяним фільтром!

— Ну, комусь подаруєте, це ж лишень 28,59!

Ні. Я вирішую, це мій простір, мої гроші, мої друзі, врешті. Не хочуть продавати просто один павербанк — до побачення, є інші магазини.

Чи можна змінити політику магазину чи продавця? Можна. Якщо не мовчати. Маленька крамниця швидше вас почує, велика мережа вирішить, що, може, інший таки купить. Але якщо так не продається і дурно не беруть — щось не так із тим товаром.

Отож, не несім додому те, що нам непотрібне, що займатиме наш простір і перетвориться на наше сміття. Зменшимо споживання — змусимо зменшити виробництво.